У зв’язку із військовою агресією російської федерації частина громадян вимушено покинули свої домівки. Дехто перемістився в країни Європейського Союзу, а дехто поселився в росії чи білорусі. У переважній більшості до росії перемістилися люди похилого віку з тимчасово окупованих територій. Це цілком прогнозовано, оскільки після розвалу СРСР, та на початку 2000-х, частина громадян емігрувала до росії в пошуках кращої долі та залишились в росії до сьогоднішнього дня. Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи в переосмислення родинних відносин. Дуже велика кількість випадків, що погляди сім’ї розділилися. Більш молоде покоління перемістилося на підконтрольну уряду України територію або до країн Європейського союзу, а більш старше покоління — до родичів в росію. Відповідно, трапляються випадки смерті таких осіб на території росії через різні обставини. В силу віку, важкої хвороби тощо.
І тут починаються проблеми у спадкоємців. Їхати до росії вони не мають ніякого бажання, а навіть якщо приїдуть, отримані там документи з практичної точки зору неможливо легалізувати в Україні. За повідомленням Міністерства закордонних справ України дію Мінської конвенції у відносинах з рф та республікою білорусь зупинено з 27 грудня 2022 року.
Також з 23.12.2022 набрав чинності Закон України від 01.12.2022 №2783-ІХ «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993». Цим Законом передбачено зупинення у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь дії Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України 22.01.1993 та Протоколу 1997 року до Конвенції, вчиненого від імені України 28.03.1997 та вихід України з Конвенції від 22.01.1993 та Протоколу від 28.03.1997.
Це означає, що дія цієї Конвенції, у тому числі і статті 13, зупиняється щодо будь-яких документів, виданих, посвідчених лише у двох країнах (російська федерація та республіка білорусь), незалежно від дати їх видачі, посвідчення.
Водночас для захисту прав і свобод громадян України та інших осіб, що мають документи вказаних країн, Кабінет Міністрів України врегулював питання використання документів цих країн на час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 4 лютого 2023 року № 107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Крім цього, в процесуальному кодексі, в цьому випадку Цивільному процесуальному кодексі України, відсутня норма, яка би передбачала процедуру встановлення факту смерті на території іноземної держави. Проте Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15.09.2021 у справі № 367/2656/20 дійшов висновку, що Цивільний процесуальний кодекс України не передбачає можливості встановлення судом факту смерті особи на території іноземної держави, однак така невизначеність норм процесуального права не може тлумачитись проти заявників і обмежувати їх право на судовий захист, у тому числі у справах окремого провадження, оскільки в Україні юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Таким чином, громадяни, які опинилися в такій ситуації, перебувають у стані правової невизначеності та фактично не мають можливості отримати спадкове майно, оскільки органи нотаріату відмовляють у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність належного доказу смерті спадкодавця.
За таких обставин ці громадяни потребують гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами державного захисту, що підтверджується такими нормами права.
Так, згідно з частиною 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Важливою складовою частиною принципу верховенства права є принцип правової визначеності.
Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) у Доповіді про правовладдя, ухваленій на її 86-му пленарному засіданні, що відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що правова визначеність у державі, яка керується верховенством права, зокрема, передбачає, що текст закону має бути легкодоступним; закони мають бути застосовані у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; юридичні норми мають бути чіткі і точні; держава повинна дотримуватись взятих на себе певних зобов’язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття законних очікувань).
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав, наданих конституцією або законом, а також право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одними із невідбірних прав людини, які закріплені в Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (статті 8, 10).
Ця норма кореспондує зі статтею 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частинами 1, 2, 7 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно пункту 8 частини 1 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Цивільний процесуальний кодекс України передбачає чотири процедури, наслідком яких є ухвалення судового рішення, на підставі якого органи ДРАЦСу можуть видати свідоцтво про смерть: встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою внаслідок нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України); встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України); визнання фізичної особи померлою (статті 305-309 ЦПК України).
Відповідно статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Статтею 317 ЦПК України врегульовано особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій запроваджено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України.
Державну реєстрацію смерті на підставі рішення суду про встановлення факту народження на тимчасово окупованій території України проводить відділ державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення суду в день надходження такого рішення в паперовій формі або будь-який відділ державної реєстрації актів цивільного стану за зверненням заявника в день отримання рішення суду у спосіб, передбачений абзацами п’ятим, шостим пункту 3 глави 1 розділу II цих Правил (абзац 126 пункту 8 глави 1 розділу ІІІ Правил реєстрації актів цивільного стану).
Застосування наведених положень відображено в практиці Верховного Суду, зокрема у постановах від 4 жовтня 2023 року № 747/20/23, від 23 листопада 2022 року № 759/7001/22, від 31 січня 2024 року № 643/1873/23.
Відповідно до частин 9-10 статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого суд керується загальними засадами законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Під час обрання і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Таким чином, у подібних справах можливе застосування аналогії закону, а формальна відмова у задоволенні цієї заяви може потягнути порушення права заявника на доступ до правосуддя, оскільки майнові права мають істотне значення для реалізації прав людини та громадянина України та у передбачених законом випадках потребують належного судового захисту.
Автор: Олександр Мінкін – керуючий партнер АО «Лексар»
Залишити відповідь